Депортація кримських татар почалася 18 травня 1944 року та стала найтрагічнішою сторінкою в історії кримськотатарського народу.

У той час як кримськотатарські чоловіки та юнаки помирали на фронті, їхні дружини, діти, літні батьки і родичі у товарних вагонах вивозилися до Середньої Азії, Сибіру та на Урал. А пізніше, у 1945-1946 рр., депортували і їх – героїв-фронтовиків.

Майже 200 тисяч (за матеріалами кримських татар – майже 250 тисяч) людей опинилися у вигнанні. Без документів, практично без грошей та речей. В умовах режиму спецпоселенців, позбавлені права пересування навіть для того, щоб шукати втрачених у дорозі членів сім'ї.  

Більшість депортованих померло упродовж перших півтора року після депортації, а            до початку 60-х років ХХ століття із життя пішло 46% від усього кримськотатарського народу, серед яких половина – це діти та підлітки.

Вживання назви народу – кримські татари – було заборонено.

У 1956 році після проголошення Автономної Республіки Крим у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки (1954 р.) було видано наказ (неопублікований) про реабілітацію кримських татар, але практично без права повернення на батьківщину.

Масове повернення кримських татар на історичну батьківщину розпочалося лише                                 наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст.

Кримські татари стали третьою за кількістю населення етнічною групою Кримського півострова.

А через чверть століття у зв'язку з окупацією Криму у 2014 р. Російською Федерацією кримські татари знову опинилися під загрозою виселення.