До 100-річчя дипломатичної служби України

Опубліковано 22 грудня 2017 року о 07:29

22 грудня 2017 року виповнюється 100 років з дня заснувння дипломатичної служби України

Цього року виповнюється 100 років від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу.

Цей час став вершиною національно-визвольної боротьби та відродження української нації. Наш народ довів здатність національного державотворення, яке постало у формі Української Народної Республіки, Української Держави і Західноукраїнської Народної Республіки.

Без перебільшення можна сказати, що сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених згаданою революцією. І саме тому Указом Президента України 2017 рік проголошено Роком Української революції 1917–1921 років. Цим Указом визначено пріоритети у вшануванні вікопомних подій та видатних учасників революції.

Однією з визначних подій того часу можна без сумніву вважати заснування української дипломатичної служби.

22 грудня 1917 року було підписано Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ – першої повноцінної державної структури української зовнішньополітичної служби.

Від початку пріоритетом вітчизняної дипломатії стала цілеспрямована робота, головною метою якої було світове визнання України як незалежної європейської держави та рівноправного партнера в дипломатичних відносинах. Надзавданням на тому етапі був захист щойно здобутої державної самостійності та презентація світові української ідеї.

Представники української дипломатичної служби того часу діяли у складних умовах більшовицької агресії, коли Україна виборювала своє право на повноцінну міжнародну правосуб’єктність.

Новостворена українська дипломатія доводила світові не лише здатність України бути повноцінним міжнародним гравцем, а й спроможність опікуватися своїми громадянами за кордоном, налагоджувати та підтримувати двосторонні зв’язки.

Українська дипломатична служба хоч і має давні історичні традиції, але від грудня 1917 року розвивалася насамперед з урахуванням світового досвіду як зовнішньополітична служба європейської держави.

За період з грудня 1917 до травня 1924 року (закриття Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині, останнього дипломатичного представництва) було сформовано українську дипломатичну службу як державний інститут, найбільш наближений до сучасної форми.

Лише впродовж 1918–1919 років створено мережу українських дипломатичних представництв. Під час існування Української Держави засновано чотири посольства 1-го розряду у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, два посольства 2-го розряду – у Швейцарії та Фінляндії, дві місії – в Румунії та Скандинавських державах.

За роки революції розроблено усі необхідні правові та інституційні засади, що стали основою для формування дипломатичних відносин з іноземними державами, закладені національні традиції дипломатичної та консульської служби.

Нормативну базу дипломатичної служби було розроблено з урахуванням відповідного європейського досвіду та вимог міжнародного права. Саме в цьому полягала кардинальна відмінність зовнішньополітичних відомств УНР і радянської України, яка використовувала галузеві нормативні документи РРФСР або калькувала їх з актів УРСР.

У підпорядкуванні зовнішньополітичного відомства було засновано консульську службу із окремим підрозділом у центральному апараті, консульські установи, консульські відділи у дипломатичних представництвах. Розроблено церемоніал аудієнції іноземних представників у Глави держави, створено «Консульські курси» – навчальний заклад для підготовки співробітників закордонних представництв. У Берні було відкрито перше міжнародне українське прес-бюро. У квітні 1918 року почала діяти служба дипкур’єрів. Було започатковано роботу інституту почесних консулів, що мало надзвичайно велике значення в умовах втрати державної території УНР та припинення діяльності офіційних консульств. У червні–серпні 1919 року запроваджено таку форму роботи, як наради послів і голів дипломатичних місій.

Відзначаючи 100-річчя української дипломатії та вшановуючи її традиції, не можна не помітити значну подібність історичних викликів та завдань зовнішньополітичних служб періоду Української революції та сучасної України.

Новітня українська дипломатія досягла значного успіху на шляху, на якому, на жаль, свого часу зазнали поразки наші колеги – засновники дипломатичної служби УНР.

За роки незалежності вітчизняні дипломати зробили вагомий внесок у розбудову української державності та захист суверенітету і територіальної цілісності України.

Нині встановлено дипломатичні відносини з понад 180 державами світу. Серед важливих здобутків вітчизняної дипломатії варто відзначити приєднання України до ОБСЄ, Ради Європи, СОТ та інших важливих міжнародних організацій, укладення Угоди про партнерство та співробітництво, а пізніше Угоди про асоціацію з ЄС, підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО, непостійне членство в РБ ООН у 2000–2001 та 2016–2017 рр., головування у багатьох міжнародних організаціях.

Важливими здобутками є забезпечення міжнародної політичної та практичної підтримки України у час протидії російській агресії, про що, зокрема, свідчать відповідні резолюції ООН та інших впливових міжнародних організацій, збереження тривалого санкційного тиску на державу-агресора, дотримання міжнародною спільнотою політики невизнання анексії Криму.

Серед інших вагомих досягнень вітчизняної дипломатії останніх років слід відзначити завершення ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС попри потужний опір Кремля; запровадження ЄС безвізового режиму для громадян України, залучення міжнародної допомоги для проведення всеосяжних проєвропейських реформ; сприяння розширенню та переорієнтації зовнішньоекономічних зв’язків України тощо.

Упевнений, що дипломатична служба сучасної України і надалі професійно та наполегливо відстоюватиме наші національні інтереси, залишаючись вірною традиціям української дипломатії та гідною пам’яті її засновників та першопрохідців.

Iсторiя та традицiї зовнiшньополiтичної служби України

Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді Київської Русі-України.

Водночас, витоки української дипломатії є значно глибшими. Відтак, її коріння слід шукати на стику візантійської і римської традицій, що лежать в основі усіх сучасних європейських держав.

Давньоукраїнська держава підтримувала активні відносини з Візантією, Святим Престолом, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими державами.

Особливо розгалуженими і динамічними зовнішні відносини стали в часи правління сина Володимира Святославича, князя Ярослава Мудрого (1019-1054). Він активно використовував поширений в часи середньовіччя метод здійснення дипломатії - укладання династичних шлюбів. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою візантійського імператора Константина IX Мономаха. Одна з дочок Ярослава - Анна була віддана за французького короля Генріха І. Інша донька, Єлизавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а третя Анастасія - угорського короля Андраша І. Тісні відносини з Польщею були скріплені шлюбом сестри Ярослава Доброніги з краківським князем Казимиром.

Важливий внесок у зміцнення міжнародних позицій України того часу було здійснено багатьма державними діячами, серед яких згадуємо вагомі досягнення Володимира Мономаха (1053 – 1125), князя Романа Мстиславовича (ор.1152 – 1205), Короля Данила Галицького (1201 – 1264 роки).

Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу.

Розпочавши своє формування у першій половині XVI ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. На початку XVII ст. Військо Запорізьке стає суб'єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 році козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав "Священною лігою" про спільну боротьбу проти Османської імперії. Січ вперше за свою історію стає повноправним учасником міжнародної коаліції.

З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який "вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий" (Проспер Меріме), а головне - у зв'язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються.

У своїй резиденції в Переяславі Б.Хмельницький приймав посланців європейських держав, трансільванського князя Георгія Ракоці, послів султана і московського царя. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією.

Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити Україні незалежність. Після Б.Хмельницького найбільший внесок у становлення і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

Наступний шанс української дипломатії з'явиться аж через два століття...

* * * * * *

Створення і становлення Міністерства закордонних справ України як повноцінної державної структури пов'язане з проголошенням 10 червня 1917 року І Універсалу Української Центральної Ради і створенням Української Народної Республіки.

Процес формування органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому універсалі, в якому йшлося про утворення Генерального Секретаріату - виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне секретарство з національних справ, що стало прообразом першого зовнішньополітичного відомства України у XX столітті.

22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної III Універсалом Центральної Ради, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР.

Цим документом визначилися обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: "здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР".

Важливий імпульс подальшому розвитку української зовнішньополітичної служби надав оприлюднений 12 січня 1918 року IV Універсал Центральної Ради, в якому УНР проголошувалася "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу".

Саме в цей час розпочинається активна робота над створенням мережі дипломатично-консульських установ, діяльність яких регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства міжнародних справ (згодом - Міністерства закордонних справ); формуванням відповідної правової бази дипломатичної діяльності (навесні 1918 року співробітниками українського МЗС було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР); підготовкою дипломатичних кадрів.

За час діяльності Центральної Ради було розпочато налагодження контактів з державами світу. Зокрема, у грудні 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представників Франції ("Генеральний комісар Франції при уряді України") та Великої Британії ("Представник Великої Британії").

Наприкінці грудня 1917 року українська делегація взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 року було підписано перший мирний договір у світовій війні.

Українське зовнішньополітичне відомство Центральної Ради очолювали:

Олександр ШУЛЬГИН

Генеральний секретар міжнародних справ,

Міністр закордонних справ

(грудень 1917 року - 24 січня 1918 року)

Всеволод ГОЛУБОВИЧ

Міністр закордонних справ

(З0 січня - 3 березня 1918 року)

Микола ЛЮБИНСЬКИЙ

Державний секретар закордонних справ, Керуючий МЗС

(3 березня - 28 квітня 1918 року)

З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову національної зовнішньополітичної служби.

Було визначено три основні напрями зовнішньої політики Української Держави: "встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми державами; встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами“.

За час діяльності Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Зокрема, Українська Держава започаткувала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції (загалом до 10 держав), а також прийняла понад двадцять повноважних представників зарубіжних країн (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та інших).

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією. Переговори з російською делегацією відбувалися у Києві з травня до жовтня 1918 року. Делегація РСФСР, очолювана Християнам Раковським і Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Саме Д.Дорошенко досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято "Закон про посольства і місії Української Держави", в липні цього ж року - "Закон про українську консульську службу". За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.

За часів діяльності Гетьманського уряду Міністерство закордонних справ України очолювали:

Микола ВАСИЛЕНКО

Голова Ради Міністрів, Міністр закордонних справ

(30 квітня - 20 травня 1918 року)

Дмитро ДОРОШЕНКО

Керуючий МЗС, Міністр закордонних справ

(20 травня - 14 листопада 1918 року)

Георгій АФАНАСЬЄВ

Міністр закордонних справ

(14 листопада - 14 грудня 1918 року)

Із створенням Другого республіканського уряду (Директорії), сформованого в грудні 1918 року, дипломатичні контакти попередніх українських урядів були значною мірою збережені, а подеколи розширені.

Зокрема, Директорія, першим Міністром закордонних справ якої став Володимир Чехівський, направила своїх дипломатичних представників до Бельгії, Великої Британії, Греції, Італії, США, відкрила посольства в Естонії, Латвії, Чехо-Словаччині, Угорщині. Українська держава була представлена у Ватикані. Делегація УНР взяла участь у Паризькій мирній конференції, одночасно виконуючи функції тимчасового дипломатичного представник України у Франції.

Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися міжнародною підтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичні установи УНР здійснювали широку інформаційну та видавничу роботу, а також виконували основні консульські функції. В країнах, де перебували українські полонені, було організовано їхнє повернення Батьківщину; при представництвах у Берліні, Відні й Римі існували військово-санітарні місії військовополонених.

За часів Директорії у практику української зовнішньополітичної служби ввійшло проведення з'їздів послів і глав дипломатичних місій, з яких найважливішими стали два: у Карлових Варах (1919р.) та Відні (1920 р.).

За часів діяльності Директорії Міністерство закордонних справ України очолювали:

Володимир ЧЕХІВСЬКИЙ

Голова Ради Міністрів - Міністр закордонних справ

(26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року)

Кость МАЦІЄВИЧ

Міністр закордонних справ (13 лютого - березень 1919 року)

Володимир ТЕМНИЦЬКИЙ

Міністр закордонних справ

(квітень – серпень 1919 року)

Андрій ЛІВИЦЬКИЙ

Керуючий МЗС

(серпень 1919 року – травень 1920 року)

* * * * * *

Невід’ємною сторінкою в історію української дипломатії увійшла зовнішньополітична діяльність Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

1 листопада 1918 року в результаті збройного повстання до влади у Львові прийшла Національна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії та утворення самостійної держави.

Зовнішньополітична діяльність ЗУНР головним чином зводилася до двох ключових напрямів: відносини з Наддніпрянською Україною, тобто Українською Народною Республікою та державами Антанти.

Керуючись спільним прагненням до історичного об'єднання українських земель в соборній державі, 22 січня 1919 року представники обох урядів привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.

За час своєї діяльності уряд ЗУНР налагодив широкі дипломатичні контакти, відкривши власні представництва в Австрії, Італії, Німеччині, Угорщині, Чехо-Словаччині, Югославії. Спеціальні місії були направлені до держав, де перебувала значна кількість української еміграції - Канади, США, Бразилії.

У липні 1919 року уряд ЗУНР відрядив окрему делегацію на Паризькі мирні переговори, де представники ЗУНР активно співпрацювали з дипломатичною місією УНР.

За часів діяльності ЗУНР її зовнішньополітичне відомство очолювали:

Василь ПАНЕЙКО