Відповідно до Указу Президента України від 21 травня 2007 р. № 431/2007, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людяності, найкривавіша ніч з 19 на 20 травня 1938 року, коли у київських в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини, була визначена як «День пам’яті жертв політичних репресій», який відмічається щорічно у третю неділю травня.

Офіційно встановлено, що в період Великого терору тільки репресовано було близько 3% населення СРСР, з них за політичними мотивами – близько 2,5 млн. осіб.

Загалом в СРСР до вищої міри покарання у 1937-1938 рр. без суду було засуджено 681 тис. 692 осіб, а більше 1 млн. 700 тис. людей – відправлено у табори.

2 липня 1937 року розпочалася одна з найжахливіших сторінок української історії та історії інших радянських республік – «єжовська чистка» – знищення усіх, хто за тих чи інших причин заважав «будувати комунізм»!  У цей день Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи». Однак, багато істориків вважають офіційним початком Великого терору оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р.

Ці постанови (обґрунтував нарком НКВС Н.Єжов, корективи вносив сам Сталін) створили позасудові органи – «трійки», існування яких повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі, Конституції 1936 року, та визначили кількість і соціальний статус осіб, що підлягали розстрілу та засланню до таборів.

У кожну республіку, область, район було направлено ліміти на репресування за першою (розстріл) і другою (ув’язнення у таборах ГУЛАГу) категоріями у співвідношенні 3 до 1.

У Москву полетіли звіти про виконання та перевиконання таких кривавих лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання (!) за їх перевиконання, прохання та вимоги про збільшення (особливо за першою категорією). І Москва їх задовольняла!

Якщо первинний ліміт для УРСР за першою категорією становив 26 тис.150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83 тис. 122 осіб.

Дії «трійок» поширювалася на всі категорії населення. Під репресії потрапили: «куркулі» (міцні господарі-селяни), «кримінальні елементи», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», – тобто будь-який житель СРСР.

Сталінський режим нищив Україну з особливою ретельністю і масштабністю. На українській землі здійснювалося планомірне знищення українського народу та його національної свідомості.                                                                   В період 1937-1938 рр. понад 2 млн. 800 тис. осіб стали жертвами розкуркулення (знищення міцних селянських господарств) та висилки з України, яка тривала до 1951 рр.

Під криваву лавину репресивної машини потрапили: українське селянство – першооснова нації, хранителі традицій, інтелектуальна та культурна еліта, духовенство. Всі ті, хто, за визначенням Сталіна, «не заслуговували на довір’я».

Від загальної кількості заарештованих протягом 1937 р. українці становили 53% (84 тисячі 944 особи), поляки – 18,8%, німці – 10,2%, росіяни – 8%, євреї – 2,5%. За соціальним складом найбільше було репресовано селян – 71 тис. 452 особи (44,8 % від загальної кількості заарештованих). На другому місці інтелігенція і службовці – 68 тисяч 87 осіб (42,7 %). Робітників було репресовано 2 тисячі 519 осіб (1,6 %), військовослужбовців – 1 тисяча 873 особи (1,2 %).

За період Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 тис. 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілів. Решту було відправлено до в`язниць та таборів ГУЛАГу (інші заходи покарання охоплювали менш як 1%, звільнено було лише 0,3% осіб).

У 1937 році мальовнича околиця столиці України – Биківнянський ліс – перетворився на одне з найбільших на території України місць поховання жертв сталінських репресій. Майже щоночі сюди звозили тіла розстріляних у київських в’язницях НКВС.

Кількість похованих в Биківнянському лісі досі остаточно не встановлена. На думку істориків, вона може сягати від 20 до 100 тис. осіб. Наразі, встановлено імена лише 19 тисяч розстріляних, серед яких письменники Михайль Семенко, Майк Йогансен, Вероніка Черняхівська, художники Михайло Бойчук,  Микола Касперович, академіки Федір Козубовський, Петро Супруненко, митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Василь Липківський та тисячі тисяч інших.

Місця масових поховань жертв «Великого терору» політичних репресій 1937–1938 рр. в Україні існують чи не у кожному великому місті: Рутченкове поле (м.Донецьк), район Парку культури та відпочинку (м.Вінниця), П’ятихатки (м.Харків), Католицьке кладовище (м.Умань), Єврейський цвинтар (м.Черкаси), село Халявин (Чернігівська обл.), Другий християнський цвинтар (м.Одеса), 9-й км Запорізького шосе (м.Дніпро), урочище Дем’янів лаз (мм. Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська обл.), Тюрма на Лонцького (м.Львів) та інші.

Незаконність «Великого терору» визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Однак, реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років носили обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, так і не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

Справжня реабілітація, засуджених сталінським режимом у 30-ті рр. ХХ ст. (та пізніше) розпочалася лише після розпаду СРСР та отримання Україною незалежності.